Біженці: тест на порядність

Хочеться звернути увагу на тривожні сигнали, які дедалі частіше з’являються в інфопросторі щодо українських тимчасово переміщених осіб та біженців.

Почалася війна — велике лихо, яке примусило мільйони людей залишити свої домівки, свої села й міста. Я особисто виїжджав уночі з 24 на 25 лютого. Майже всі машини йшли в одному напрямку, причому були зайняті три з двох дозволених смуг — люди рятувалися, порушуючи всякі правила. Це можна зрозуміти. Але вже тоді я замислився, що кожен, хто рятує себе, стоїть перед питанням порядності. Природно, що кожен намагається якнайшвидше проїхати, найпершим отримати… Але тут і починається тест на порядність.

Я дуже вдячний Богові, що загалом наша країна здивувала увесь світ — своєю мужністю, згуртованістю, взаємодопомогою. Увесь цей час я спостерігаю навколо (і сам є часткою цього) якусь невпинну жагу рятувати тих, хто поряд. Але разом із тим є й певні негативні моменти.

Поділюся тим, що бачив сам. Мій друг, який має невеличкий бізнес, після початку повномасштабного вторгнення зрозумів, що потрібно допомагати людям. І він переобладнав своє приміщення для проживання переселенців — десь на 30 чоловік. Він піклувався навіть про те, щоби щодня ці люди мали що їсти й пити, могли випрати одяг… І він розповідав мені, як дехто ще й був невдоволений наданими умовами. Люди не розуміють, що він все це робить просто з доброї волі й за власний кошт.

Ось це уявлення, що нам хтось щось винен — треба просто викинути з голови. Ця біда прийшла тільки з одного боку — з боку Росії. І ті, хто нам допомагає, в Україні чи за кордоном, роблять це через свою доброту, а не тому, що зобов’язані нам чимось.

Учора телефонував мій друг, який живе взагалі на іншому краю світу. Він допомагає Україні й фінансами, і комунікацією. Те, що він розповів, дало мені розуміння, що українцям треба трішки виправлятися. Бо якщо ми так себе поводитимемо, ставлення світу до нас може змінитися не в кращий бік. Поки що всі дивляться на нас як на мужню націю, яка чинить спротив, бореться за правду.

От, наприклад, люди, які нас приймають… А ви розумієте, що не всі з них живуть у такому достатку й в таких умовах, як жили ви? Вони вас приймають тільки тому, що там, де ви жили набагато краще, тепер йде війна. І друг розповідає, як дехто крутить носом: «Не те дали їсти, я таке не їм…» Це дуже погано!

Я був у Луцьку в одній церкві, яка дуже активно служить біженцям. Вони такі обіди роблять, як у ресторані. І люди групами заходять їсти, хто поїв — виходять. На столах стоять деякі страви, які кожен може собі покласти, наприклад, оселедець під шубою. Після попередньої групи стіл, звісно, прибирають, але може лишитися ще половина спільної страви. І дехто обурюється: «А чого це почате? Чи не можна замінити?»

Друзі, ми повинні бути дуже вдячними! Просто дуже-дуже-дуже вдячними!

Із чим ще стикався. У перші дні ще не була так налагоджена евакуація, як тепер. Були моменти, коли хтось телефонував, наприклад: «Сергію, чи не знаєш, де в Хмельницькому можна заночувати?» — «Звісно, знаю!» Шукаю, запитую, мені кажуть: «З радістю приймаємо, але в нас усе зайнято, дамо номер, де ще є місце». Телефоную туди, мені передзвонюють… Це справжня праця йде. Через годину нарешті є відповідь, я скидаю контакти тим, хто запитував. А вони чомусь не передзвонюють. Телефоную, мені кажуть: «А вже не потрібно, ми вже знайшли!» Або навіть гірше — телефонують із Хмельницька: «Де ваші люди?» Там усі працюють на те, щоб вони мали де переночувати. А ці люди навіть не відчувають відповідальності закрити питання, завчасно повідомити. Звичайно, накладки трапляються, але принаймні це не має бути систематично. Адже врешті тим, хто приймає, буде простіше наступного разу сказати: «У нас немає місця», ніж працювати намарно.

Тож допомагаймо один одному не розчаровуватися.

Була тут у Тернополі одна бабуся… Як же вона мене дістала. Каюся… Але завдяки їй я зрозумів, якими злими бувають літні люди. От як усе життя пройти — і бути такою злюкою, яка обманює на кожному кроці? Тернопіль є місцем тимчасового проживання біженців, тільки дехто тут зупиняється на постійно — здебільшого волонтери, які служать, шукають спонсорів, вносять кошти. Наприклад, коли я жив у церкві, то постійно відчував відповідальність, щоб чимось допомогти, знайти продукти — щоб через мене більше приходило, ніж на мене витрачається. Ми говорили біженцям, що вони можуть перебувати тут до двох днів — і їхати далі. І ось ця бабуся… Запитую: «Хто ви, звідкіля? Де ваші діти?» — «Тут, у Тернополі» — «А чого ж вони вас не забирають?» — «А вони місіонери, вони Христа проповідують!» — «Це добре, але чому вони вас не забирають?» — «А чому ти мене не забираєш?» — «Я й не повинен вас забирати. Дайте мені номер до ваших дітей» — «Я загубила їхній номер». Я вже тримався, як міг, видно ж — обманює. І так протягом довгого часу.

Скажу, як є. Я ж пастор, я хочу допомагати людям. Але тоді я відчув, що просто злий на неї. Вас годують, дають нічліг, рятують… Чого ви брешете тим, хто вам робить добро?

Не хочу сказати, що всі такі. Але досить багато подібних відгуків чую і з України, і з Європи. Не будьмо невдячними! Краще більше подяки, ніж менше. Щоб людина, яка нас приймає, не знемогла. Спочатку всі допомагають на ентузіазмі — жертвують коштами, майном, часом. Але коли люди стикаються зі зневагою, їхні сили слабнуть.

Одні біженці попросили завезти їх до магазину для покупок. Господарі відвезли, а ті купують на їхніх очах iPhone 11 для сина… Це нерозумно. Потерпіть. Подумайте, як це виглядає.

Не будьмо лінивими. На кожному місці, де ви перебуваєте, можна чимось допомагати. Коли ми допомагаємо, то показуємо, що ми чесні люди, що ми вдячні. Допоможіть накрити на стіл, прибрати зі столу, помити посуд — ви не в готелі. Ніхто не зобов’язаний вас обслуговувати.

Дуже вас прошу, поводьмося так, щоб за Україну не було соромно. Бо навіть ложка дьогтю може все зіпсувати.

Моя дружина з дочкою в Німеччині, також дружина мого брата та моя сестра. Вони всі четверо недалеко один від одного живуть. І ось що вони придумали — вирішили напекти всіляких макаронсів, тортиків (адже всі українки — талановиті господині) і, отримавши дозвіл, біля якогось магазину стали все це продавати. Вони не хотіли сидіти на місці. Німеччина допомагає, але дуже важливо й самим щось робити. Згодом вони познайомилися з німецькими жінками, які їх запримітили й запросили у своє кафе. Навіть зробили для них спеціальну афішу-рекламу. Думаю, це дуже важливо, що німці бачать відповідальність українців. І купуючи солодощі, таким чином допомагають Україні.

Про це говорімо, один одному про це нагадуймо. Не втомлюймося бути порядними людьми. Я думаю, що все буде добре, і ми в усіх країнах демонструватимемо свою щирість і вдячність.

Хочу також звернутися до волонтерів, до всіх, хто допомагає біженцям. Я дуже вам вдячний. Ще раз і ще раз дякую! Робіть це добро від щирого серця й вірте, що Бог вам віддасть. Що ми сіємо, те обов’язково будемо жати. Навіть якщо зустрічаєтеся з людською невдячністю, пам’ятайте: головне, що Бог бачить те, що ви робите, те, як ви стараєтеся.

Буквально вчора спілкувався з чоловіком, який у своєму закладі щодня годує 150 солдатів. Безкоштовно. Уже тривалий час. Кажу: «Як ти так можеш?!» Відповідає: «Прийде час — будемо заробляти. Тепер треба рятувати тих, хто рятує нас!» Він із такою любов’ю про це розповідав, що ті хлопці скоро поїдуть на схід, що хтось із них може загинути. Він так хоче, щоб вони відчували, що мирні жителі дуже цінують ними.

Тож не втомлюймося робити добро. Не розчаровуймося. Бо є багато й тих, які дуже вдячні й не забувають, що ви зробили для них.

Сергій ДЕМИДОВИЧ

Благовісник, 1-2,2022